МЕІНІНГОКОКОВА ХВОРОБА (MORBUS MENINGOCOCCEUS)
Менінгококова хвороба — гостра інфекційна хвороба, яка спричиняється
менінгококом, передається повітряно-краплинним шляхом, характеризується
назофарингітом, менінгококемією, менінгококовим (гнійним) менінгітом, які
перебігають окремо, послідовно або одночасно; інфікування менінгококом
найчастіше приводить до бактеріоносійства.
Історичні дані. Менінгококова хвороба в найбільш яскравій формі
епідемічного цереброспінального менінгіту відома з давніх часів. Як
самостійна хвороба епідемічний цереброспінальний менінгіт був виділений і
детально описаний у 1805 р. G. Vieusseux після великого спалаху в Женеві.
Новий етап у вивченні менінгококової хвороби почався у 1887 р., коли A.
Weichselbaum виявив збудника в цереброспінальній рідині і детально його
описав. У 1899 р. V. Osier виділив менінгокок з крові.
Етіологія. Збудник менінгококової хвороби — Neisseria meningitidis —
належить до роду Neisseria, родини Neisseriaceae. Існує дев'ять різних
серотипів менінгокока: А, В, С, D, 29-Е, Х, Y, Z, W-135. Це грамнегативний
диплокок із середнім діаметром 0,6— 0,8 мкм. Має форму кавового зерна, у
типових випадках розміщується попарно всередині нейтрофільних гранулоцитів.
Культивується в аеробних умовах на середовищах, які містять сироватку крові
людини або тварини. Менінгокок продукує токсичні речовини, що мають
властивості екзо- і ендотоксинів; при руйнуванні бактерій звільняється
сильний ендотоксин. Менінгокок малостійкий щодо факторів зовнішнього
середовища, гине через кілька годин при кімнатній температурі, при 60
°С—через 10 хв., при 70 °С— черва 5 хв. При охолодженні гине, тому
доставляти матеріал для дослідження треба в оптимальних температурних
умовах—у водяній бані при температурі 37 °С. Дезинфікуючі розчини є
високоефективними.
Епідеміологія. Джерелом інфекції є тільки хворі й бактеріоносії. Найбільш
небезпечними в епідеміологічному відношенні є хворі на менінгококовий
назофарингіт. У носіїв менінгокока, яких вважають «практично здоровими»,
нерідко виявляють хронічні запальні зміни в носоглотці. Носії не тільки є
джерелом інфекції, а й за певних умов самі можуть хворіти на тяжкі форми
менінгококової хвороби.
Механізм передачі менінгококової хвороби — повітряно-краплинний. Оскільки
менінгококи малостійкі щодо факторів Зовнішнього середовища, то вони
передаються через повітря на невелику відстань. Сприйнятливість людей до
менінгококів значна, проте її особливість полягає в тому, що характерна
клінічна картина хвороби спостерігається лише у 0,5 % інфікованих осіб,
найчастіше у дітей до 5 років.
Особливість епідемічного процесу при менінгококовій хворобі полягає у
наявності періодів підвищення і зниження захворюваності. Тривалість періоду
високої захворюваності — 2—4 роки, іноді довше (5—10-років). Для
менінгококової хвороба характерна зимово-весняна сезонність з найбільшим
підвищенням захворюваності в лютому — квітні.
Після перенесеної хвороби формується імунітет, але можливі повторні
випадки захворювання в однієї і тієї ж особи, іноді — кілька разів.
Менінгококова хвороба всесвітньо поширена. За даними ВООЗ, вона
реєструється у 200 країнах. Існує так званий пояс менінгіту, який охоплює
15 країн Екваторіальної Африки з населенням близько 40 млн.
Патогенез І патоморфологія. Носоглотка — місце первинної локалізації
(ворота інфекції) і розмноження менінгококів. У типових випадках розвиток
інфекції має три стадії: назофарингіт—менінгококемія — менінгіт. На будь-
якій стадії розвиток патологічного процесу може зупинитись. У більшості
випадків (85—90 % ) перебування збудника на слизовій оболонці носоглотки не
супроводжується помітними місцевими і загальними змінами і закінчується
транзиторним або більш тривалим здоровим носійством. Основний шлях
поширення менінгокока в організмі — гематогенний. Бактеріемія
супроводжується масивним розпадом менінгококів — токсемією. Бактеріемія з
токсемією призводять до ураження ендотелію судин. Під час бактеріемії
(менінгококцемії) менінгококи з кров'ю можуть потрапляти в судинне
сплетення і епендиму шлуночків мозку, а через цереброспінальну рідину — в
підпавутинну порожнину. При менінгококемії уражується судинна оболонка
очей, що призводить до увеїту, іридоцикліту, панофтальміту. Можливий
розвиток ендокардиту, пневмонії, ушкодження нирок, надниркових залоз. У
патогенезі менінгіту важливу роль відіграє гематоенцефалічний бар'єр (ГЕБ),
який складається з ендотеліальних клітин капілярів і мікроглії. На
«пропускних пунктах» ГЕБ здійснюється контроль не стільки за розмірами
молекул, скільки за їх безпекою і потребою в даний момент у відповідній
структурі мозку. Біологічно активні речовини — гістамін, серотонін,
гепарин, кініни і система комплементу — суттєво підвищують проникність ГЕБ.
Враховуючи деякі функціональні особливості головного мозку і оточуючу його
структурну систему, можна схематично так представити патогенез
менінгококового менінгіту.
I. Проникнення збудника через ГЕБ, подразнення рецепторів м'якої мозкової
оболонки, ліквороутворюючих систем токсичними факторами і запальним
процесом.
II. Секреція цереброспінальної рідини зі збільшенням її клітинних і
білкових складових частин.
III. Порушення циркуляції крові в мозкових і оболонкових судинах, затримка
резорбції ЦСР.
IV. Набряк і набухання мозку, переподразнення оболонок мозку і корінців
черепних і спинномозковий нервів.
У мозкових оболонках відбуваються розширення судин, стаз, ексудація,
клітинна проліферація за ходом судин, вихід лейкоцитів у цереброспінальну
рідину, утворення навколосудинних інфільтратів, гнійне розплавлення.
Запальний процес поширюється навколосудинними (периваскулярними) просторами
у речовину головного мозку (менінгоенцефаліт). М'яка мозкова оболонка не
розтягується, тому збільшення об'єму мозку внаслідок його набряку, а також
збільшення кількості цереброспінальної рідини призводять до. мозкової
гіпертензії. У кінцевому результаті декомпенсація мозкової гіпертензії може
призвести до зміщення головного мозку вздовж церебральної осі, вклинення
мигдаликів мозочка у великий (потиличний) отвір і защемлення довгастого
мозку зі швидким розвитком паралічу центру дихання, а потім — судинного
центру.
У патогенезі особливо тяжких форм менінгококової хвороби, особливо
менінгококемії, провідну роль відіграє інфекційно-токсичний шок. Він
виявляється як гострий судинний колапс на тлі тяжкої інтоксикації. Токсемія
призводить до гемодинамічних розладів і порушення мікроциркуляції в органах
і тканинах, до дисемінованого внутрішньосудинного згортання крові (ДВЗ-
синдрому), різкого порушення метаболічних процесів, водно-електролітної
рівноваги функції ендокринних залоз. Прогресуючий інфекційно-токсичний шок
може стати причиною тяжкого ураження надниркових залоз, нирок (шокова
нирка) з наступним розвитком гострої їх недостатності.
М'яка мозкова оболонка і мозок при менінгіті набряклі, гіперемійовані,
напружені, мозкові закрутки згладжені. На м'якій мозковій оболонці
виявляють скупчення гнійної або серозно-гнійної маси жовтого, жовто-сірого
або зеленувато-сірого кольору. Скупчення гною на поверхні півкуль великого
мозку іноді утворює своєрідний гнійний очіпок або шапочку. З оболонок
головного мозку запальний процес може поширюватись на оболонки спинного
мозку, черепні нерви. Якщо перебіг хвороби тривалий, внаслідок надмірного
скупчення ексудату в мозкових шлуночках і гіперсекреції цереброспінальної
рідини розвивається гостра запальна водянка головного мозку, особливо
значна у немовлят.
При менінгококцемії виявляють типові зміни в судинах, тромбози,
крововиливи в різних органах, нерідко — у надниркових залозах. Септичні
форми менінгококової хвороби характеризуються судинними і дегенеративними
змінами паренхіматозних органів – септична селезінка, гломерулонефрит,
ендокардит, ознак ураження головного і спинного мозку та їх оболонок ноже
не бути.
Клініка. Інкубаційний період триває 1—10, найчастіше 5— 7 днів. У нашій
країні прийнята класифікація менінгококової хвороби за В. І. Покровським і
співавт. (1965). 1. Локалізовані форми: а) менінгококоносійство; б) гострий
назофарингіт. 2. Генералізовані форми: а) менінгококцемія (типова,
блискавична, хронічна); б) менінгіт; в) менінгоенцефаліт; г) змішана форма
(мєнінгіт+менінгококцемія). 3. Рідкі форми: а) ендокардит; б) артрит
(поліартрит); в) пневмонія; г) іридоцикліт тощо.
Локалізовані форми. Менінгококоносійство не супроводжується клінічними
проявами. Багато вчених вважають носійство менінгококів за інапарантну
(безсимптомну) форму хвороби.
Гострий назофарингіт. Найбільш постійними симптомами є головний біль,
деручий біль у горлі, сухий кашель, закладеність носа, рідше — слизові або
гнійно-слизові виділення з носа. Характерні субфебрильиа температура тіла,
яскрава гіперемія і набряк задньої стінки глотки, що супроводжується
гіперплазією лімфоїдних фолікулів. Запальні зміни в носоглотці
спостерігаються протягом 5—7 днів, гіперплазія лімфоїдних фолікулів — 14—16
днів. Менінгококовий назофарингіт може бути самостійною формою
менінгококової хвороби, тобто єдиним її проявом. У таких випадках клінічний
діагноз уточнюють виділенням менінгокока при посіві слизу з носоглотки. У
ЗО—50 % хворих назофарингіт передує розвитку генералізованої форми хвороби.
Генералізовані форми. Менінгококцемія перебігає із вираженим токсикозом і
Страницы: 1, 2, 3
