Право працівника на визначеність трудової функції виступає найважливішою гарантією реалізації таких складових правомочностей конституційного права громадян на працю, як: правомочність на вибір роду занять та роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти і з урахуванням суспільних потреб; правомочність на оплату праці відповідно до її кількості і якості. Тому таке велике значення мають положення, сформульовані у ст.ст. 31-35 КЗпП України. Так, у ст. 31 КЗпП закріплено, що власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Конкретизація цієї заборони для власника зафіксована, по-перше, у понятті переведення на іншу роботу і, по-друге, у процедурних нормах такого переведення: загальних й спеціальних.
Загальним правилом переведення на іншу роботу є обов'язкова згода працівника як на переведення на тому ж підприємстві, так і на переведення на роботу на інше підприємство або в іншу місцевість, хоча б разом із підприємством, на якому зайнятий працівник.
Право працівника на здорові і безпечні умови праці носить комплексний характер і складається з цілого ряду правомочностей, таких як: право на захист від впливу шкідливих умов праці; право працювати тільки у виробничих помешканнях і на робочих місцях, що відповідають санітарно-гігієнічним нормам, правилам; правомочність на одержання інструктажу щодо техніки безпеки та виробничої санітарії; на розслідування нещасного випадку, що відбувся на виробництві; на відшкодування збитку, заподіяного каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням трудових обов'язків. Усім перерахованим правомочностям працівників, як це зрозуміло з вище сказаного, кореспондують обов'язки власника підприємства по створенню здорових і безпечних умов праці для працівника. Такий механізм виступає надійною юридичною гарантією охорони здоров'я працівника в процесі праці.
Найважливішою юридичною гарантією конституційного права громадян України на освіту виступає основне галузеве право працівників - право на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи безкоштовне підвищення трудової кваліфікації.
Ці права-гарантії можна розділити на: норми-гарантії при одержанні працівником професійного навчання на виробництві; норми-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням у загальноосвітніх школах і професійно-технічних навчальних закладах; норми-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. Важливо також відзначити, що велика кількість з цих гарантій виступають одночасно юридичними гарантіями конституційного права на працю, тому що вони забезпечують реалізацію правомочності на вибір роду заняття й роботи.
Так, право працівників на об'єднання в професійні спілки - це і гарантія конституційного права громадян на об'єднання в громадські організації (ст. 36 Конституції України), і галузевий принцип даної галузі права.
За сферою дії юридичні гарантії, що забезпечують реалізацію конституційних прав і обов'язків громадян засобами трудового права, можуть бути загальними й спеціальними (додатковими).
Суттєвість загальних юридичних гарантій виражається в тому, що сферою їх розповсюдження є всі працівники або більша їх частина. До них відносяться, наприклад, закріплені в Конституції України гарантії, пов'язані з реалізацією права на працю й гарантії, що стосуються зміни змісту трудового договору або його припинення, встановлення режиму робочого часу та часу відпочинку, забезпечення трудової дисципліни, охорони праці.
На відміну від загальних, спеціальні юридичні гарантії поширюються не на всіх, а лише на окремі категорії працівників. Вони відбивають або статеву та вікову категорію працівників та службовців (жінки, молодь, пенсіонери, інваліди) або такі об'єктивні умови праці, при яких для працівників законом установлені спеціальні (додаткові) гарантії трудових прав (наприклад, для працівників транспорту, зв'язку, охорони здоров'я, працівників, зайнятих на підземних, монтажних роботах).
Згідно з відображеними в юридичних гарантіях прийомами й способами правового регулювання трудових відносин, останні можуть бути сформульовані у формі заборон, дозволів і приписів.
У залежності від форми вираження та цільового призначення всі юридичні гарантії трудових прав і обов'язків громадян України, які знайшли закріплення в нормах чинного законодавства, можуть бути розділені на п'ять видів: 1) перешкоджаючі порушенням трудових прав або невиконанню правових обов'язків, тобто, що несуть превентивний характер; 2) що сприяють реалізації прав та обов'язків; 3) відновлюючи, тобто, що сприяють відновленню порушеного права або що усувають перешкоди для реалізації обов'язків; 4) відшкодувальні, тобто ті, що забезпечують відшкодування збитку, заподіяного в результаті порушення прав, або створення перешкод для виконання обов'язків; 5) гарантії-санкції, спрямовані на притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні трудового законодавства, положень трудового договору.
Другій розділ дисертаційного дослідження “Гарантії залучення громадян у сферу праці”. Перший підрозділ другого розділу присвячено реалізації працівниками права на працю й забезпеченні підприємств кадрами за допомогою системи працевлаштування. Це має особливе значення зараз, у момент становлення держави й переходу до ринкової економіки, що тягне за собою кардинальні зміни в економіці, політиці, соціальному житті країни, а також менталітету кожного громадянина окремо.
У визначенні поняття працевлаштування чітко виражена його правова спрямованість. Так, стаття 43 Конституції України, закріплюючи право на працю, вказує, що це право забезпечується широкою системою заходів, у тому числі й системою працевлаштування.
Основними видами працевлаштування, за допомогою яких працівниками реалізується право на працю, є: розподіл молодих фахівців і молодих робітників; направлення на роботу працівників за рахунок спеціально встановленої на підприємствах броні; організований набір робітників на сезонні роботи; працевлаштування осіб, що визволяються в зв'язку зі змінами в організації виробництва й праці, у тому числі ліквідації, реорганізації або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників та ін.
У другому підрозділі аналізуються норми-гарантії при прийомі на роботу. Конституція України визнає, а Кодекс законів про працю України гарантує громадянам України право на працю. У статті 22 КЗпП України закріплені гарантії при прийомі працівників на роботу. Сутність їх у тому, що закон забороняє необґрунтовану відмову у прийнятті на роботу, тобто в ньому міститься вимога, щоб будь-яка відмова була обґрунтованою; він забороняє будь-яке пряме чи побічне обмеження прав, встановлення прямих або побічних переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору.
Законом передбачені й обмеження при прийомі на роботу, наприклад, осіб, які є близькими родичами чи свояками. Обмеження при прийомі на роботу встановлені також для осіб, позбавлених права управляти транспортними засобами. Також забороняється застосування праці неповнолітніх у виробництвах, професіях і на роботах із важкими та шкідливими умовами праці та ін.
Раціональне залучення працівників у сферу праці забезпечується і такою загальною гарантією права на працю, як визнання законом недійсними умов договору про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю (стаття 9 КЗпП України).
Третій підрозділ розглядає трудовий договір як одну з форм реалізації права на працю. Правові питання існування трудових правовідносин на підставі укладення сторонами трудового договору досить широко досліджувалися науковцями.
Сторони в трудовому договорі володіють трудовою правосуб'єктністю, тобто здатністю володіти правами і виконувати обов'язки, через те працівник не може укладати договір через представника або покладати свої обов'язки за договором на іншу особу. Для наймача варто відмітити особливу роботодавчу трудову правосуб'єктність. успішного
З розвитком нових форм організації виробництва чітко постала тенденція до розширення договірного регулювання трудових відносин сторін. Яскраве свідчення тому -- практика укладення контрактів. У всіх нормативних актах, де йдеться про контракт, він визначається як особлива форма трудового договору (ч. з ст. 21 КЗпП). На нашу думку, визначення контракту як форми трудового договору подано без врахування катего-рійних понять форми -- зміст, рід, вид. Родові відносини притаманні категорії трудового договору. Отже, правильніше було б визначити контракт як вид, а не як форму, оскільки форма є засіб існування та відображення змісту. Визначивши таким чином контракт, можна ліквідувати подальші суперечності положення закону, оскільки невірним є вживання однієї й тієї самої категорії в одному випадку при визначенні поняття контракту (ч. з ст. 21 КЗпП України), а в іншому -- щоб розкрити засіб вираження цього самого поняття (ст.24 КЗпП України), де йдеться про укладання контракту у письмовій формі. Вважаю, що визначення контракту як особливого виду трудового договору, що укладається у письмовій формі, найбільш правильне.
відповідальності
Розділ третій “гарантії, що забезпечують здійснення трудових прав після укладення трудового договору”.
У сучасних умовах розвитку України як правової держави величезне значення мають ті гарантії трудових прав, що спрямовані на забезпечення стабільності трудових відносин. Важливе місце серед них займають гарантії, що забороняють власнику або уповноваженому ним органу в односторонньому порядку змінювати угоду про виконання конкретної роботи. Саме ці проблеми досліджуються у першому підрозділі. Основами зміни трудових відносин можуть бути тільки взаємна згода сторін трудового договору або окремо зазначені в законі випадки.
Відповідно до ст. 32 КЗпП переведення на іншу роботу допускається тільки за згодою працівника. Беручи до уваги ст. 43 Конституції України, ст. 21 і 31 КЗпП, необхідно визнати, що будь-яка зміна трудової функції працівника, робочого місця, що виходить за межі трудового договору, хоч і не може бути кваліфікована як переведення на іншу роботу, все ж без погодження працівника не допускається.
У другому підрозділі розглядаються та аналізуються норми гарантуючи працівникам охорону праці й здоров'я. Правове регулювання охорони праці охоплює розробку прийняття загальних норм охорони праці, правил техніки безпеки виробничої санітарії; проведення профілактичних заходів, спрямованих на створення сприятливих умов праці, що попереджують виробничий травматизм та професійні захворювання; створення сприятливих умов праці і забезпечення її охорони на діючих підприємствах в процесі виконання працівниками своїх трудових обов'язків; систематичне поліпшення і оздоровлення умов праці; розробку додаткових заходів щодо охорони праці окремих категорій трудящих жінок, неповнолітніх, осіб із зниженою працездатністю тощо.
Страницы: 1, 2, 3, 4
