-- накладення арешту на майно обвинуваченого;
-- накладення арешту на вклади обвинувачуваного.
Відшкодуванню матеріальної шкоди може сприяти і застосування особливого запобіжного заходу -- застави, яка в деяких випадках (наприклад, якщо внесена обвинуваченим) може бути використана за рішенням суду для відшкодування шкоди потерпілому.
Для з'ясування наявності вкладів обвинуваченого в банківських установах слідчий має право запросити від керівника банківської установи відомості про це.
Відповідно до ст. 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 року , інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмову вимогу суду або за рішенням суду, а також органам прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової служби України на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи -- суб'єкта підприємницької діяльності.
Постанови слідчого мають юридичну силу з моменту прийняття їх слідчим і затвердженню керівниками міліції не підлягають. У разі накладення арешту на грошові вклади провадження будь-яких операцій по них припиняється.
Арешт не може бути накладений на предмети, вкрай необхідні для самого обвинуваченого та осіб, які перебувають на його утриманні. Зокрема, стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на такі види майна та предмети, що належать обвинуваченому на праві власності чи є його часткою у спільній власності, необхідні для нього самого, членів його сім'ї та осіб, які перебувають на його утриманні.
Накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, якщо у застосуванні цього заходу немає необхідності.
Арешт може бути накладений тільки на майно обвинуваченого, підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за їх дії (батьки, опікуни, піклувальники, організації -- власники джерел підвищеної небезпеки тощо).
5. Умови та порядок відшкодування майнової шкоди.
Умови та порядок відшкодування майнової шкоди , завданої майну фізичної особи , яка потерпіла від злочину , встановлюється законом. За даними, наведеними О.Р.Михайленком, реальне відшкодування збитків у справах, направлених до суду, становить 60% за рік. Серед причин такого низького показника названі несвоєчасність проведення обшуків, накладення арешту на майно лише у квартирах, де обвинувачений був прописаний, рідкісними є перевірка наявності у обвинувачених вкладів, автотран-спортних засобів, майна у ломбардах тощо [27,с.130].Немає єдності поглядів по цьому питанню і у спеціальній літературі. Автора-ми висловлені різні точки зору, в тому числі щодо можливості утворення фонду для відшкодування шкоди потерпілим. Так, В.Ф.Бойко вважає, що заснування державного фонду відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілому давно назріло. Формування активів цього фонду можливе за рахунок заставних сум, звернутих у дохід держави, штрафів і конфіскації майна в кримінальних та адміністративних справах[28,с.58]. Дещо відмінним є погляд на це питання Б.Ф.Тимошенка. Цей автор вважає, що, по-перше, повинен бути прийнятий Закон України про захист прав потерпілого; по-друге, необхідно створити Фонд відшкодування шкоди потерпілим. Якщо держава не спроможна повністю захис-тити громадян від посягань злочинця, вона повинна взяти на себе зобов'язання відшкодувати хоча б майнову шкоду, спричинену злочином [29,с.87]. Про необхідність відшкодування шкоди потерпілому саме за рахунок держави зазначає і С.Ф.Любічева[30,с.86].І.П. Козаченко вважає, що в КПК необхідно передбачити положення про відшкодування майнової шкоди, заподіяної потерпілому, за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Для цього має бути створе-ний спеціальний фонд. Відшкодування державних витрат у таких випадках суд може покласти на засудженого, винного у вчиненні злочину, а матеріальну та моральну шкоду потерпілому можна буде відшкодовувати негайно, не чекаючи, поки засуджений матиме відповідні кошти [31, с. 91]. Аналогічний погляд на цю проблему висловив В.Л. Грохольський. Він пропонує передбачити ці положення у КПК, або прийняти окремий закон щодо відшкодування шкоди потерпілому за рахунок держави з подальшим компенсуванням витрат засудженим, винним у вчиненні злочину [32, с. 109].
На думку О. Ведерникової, можна відраховувати для такого фінансування кошти, стягнуті за лікування потерпілих від злочинів, отримані від конфіскації майна, штрафу за правопорушення, відрахування з заробітків засудже-них [33, с. 27]. В.Т Маляренко вказує, що такий спеціальний Державний фонд має створюватися з надходжень від конфіскації майна та різних грошових стягнень з винних у вчиненні злочинів осіб [34с.81]. О.П.Кучинська вважає, що можна створити такий фонд або при Міністерстві соціального захисту населення, або при Міністерстві юстиції України. Цей автор більш розширено розглядає джерела його фінансування. До них, на її думку, можуть бути віднесені: суми, стягнені з особи, яка заподіяла шкоду; відрахування з державного бюджету частини тих сум, які одержані: від використання праці засуджених, від реалізації конфіскованого майна, в результаті стягнення штрафів за кримінальні та адміністративні правопорушення; внески підприємств (різних форм власності), організацій, благодійних товариств і окремих громадян; частина сум, одержаних митними органами, від реалізації вилучених товарів, що незаконно переміщаються через кордон; частина сум, що отримують за роботу органи реєстрації актів громадянського стану та нотаріати; відрахування з бюджету того підприємства чи організації, працівник якого вчинив злочин [35, с. 53-54]. У тих соціально-економічних умовах, які зараз існують не лише в Україні, а й в інших країнах СНД, однозначно вирішити це нагальне питання за рахунок держави вкрай важко. Так, у статті 52 Конституції Російської Федерації 1993року проголошено принцип державного забезпечення потерпілим компенсації нанесеної злочином шкоди. Його сутністю є те, що “…государство обеспечивает потерпевшим доступ к правосудию и компенсацию причиненного ущерба” [6]. Відповідно до цієї норми, у пункті 3 статті 30 чинного на той час Закону Російської Федерації “О собственности в РСФСР” від 24 грудня 1990 року було визначено, що шкода, нанесена власнику злочином, відшкодовується державою за рішенням суду. При цьому збитки держави відшкодовуються з винного у судовому (регресному) порядку [7]. Однак реалізацію цієї норми Закону унеможливлювала та економічна ситуація, яка була на той період часу в Російській Федерації. Тож згідно зі статтею 25 Закону Російської Федерації “О республиканском бюджете Росcийской Федерации на 1993 год” від 14 травня 1993 року дія пункту 3 статті 30 Закону РФ “О собственности в РСФСР” була призупинена [8], а у зв'язку з прийняттям у 1994 році Цивільного кодексу РФ Закон РФ “О собственности в РСФСР” взагалі втратив чинність.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6