3) Найсерйозніший момент зв'язаний з розумінням мети, «історичної місії» даного режиму. Цією метою може бути, і доктрина «расової переваги», і специфічні національно-імперські ідеї, та багато інших. Можна сказати, що тоталітаризмом на перших порах рухала та або інша утопічна мрія, направлена проти ліберальної демократії, капіталістичної економічної системи яка так чи інакше відповідала сподіваннями більшості населення країни. Прибічники тоталітарного ідеалу розглядали його як прообраз майбутнього порядку у всьому світі. Тому тоталітаризм не тільки орієнтований «усередину», тобто на створення досконалого суспільства в якій-небудь окремій країні, але і намагається реалізувати свої потенції «зовні», тобто розповсюдити аналогічний своєму суспільний устрій на інші країни, і в цьому він, мабуть, мало чим відрізняється від деяких нинішніх демократій.
Авторитарні держави в переважній більшості випадків не ставлять перед собою задачу повного подолання попереднього соціального ладу. Військові хунти в Латинській Америці звичайно приходили до влади під гаслами збереження встановленого порядку, позбавлення від реальної або уявної загрози його зміни. Авторитаризм схиляється до ідеї органічного розвитку, під яким часто ховається бажання перешкодити взагалі всяким помітним змінам.
4) Інша ознака, по якій розрізняються тоталітарні і авторитарні системи, полягає в неоднаковому ступені регламентації різних аспектів суспільного життя в них. Тоталітаризм прагне реалізувати утопічний ідеал у всіх сферах суспільного життя. В результаті передбачається не лише створення і пропаганда нової системи цінностей, але й формування людини, індивідуальність якої повинна бути підлегла колективності, розчинена в ній. Для авторитаризму, навпаки, характерне навмисне зниження рівня політичної грамотності мас, їх досить слабка політична інформованість.
5) Доволі часто при авторитаризмі формально існують парламент, партії, розділення гілок влади і інші атрибути демократії: громадянське суспільство не повністю поглинене державою, і можливо навіть «дозоване інакомислення».[24, ст. 106] Диктатура може визнавати або терпіти певні соціальні конфлікти. При ній продовжує існувати цілий ряд впливових в політичному відношенні груп тиску (державна бюрократія, військові, крупна буржуазія і т.д.), які, захищаючи свої інтереси, перш за все економічні, можуть блокувати ухвалення рішень, що їх не влаштовують.
6) Авторитарні диктатури вважають за краще зберігати традиційні класові, станові або племінні особливості, які тоталітаризму чужі. Тоталітаризм в період становлення відповідно до свого утопічного ідеалу руйнує колишню соціальну структуру, розриває традиційні соціальні зв'язки, ліквідовує соціальну диференціацію, що склалася раніше, тобто «перетворює класи на маси». [13 ст. 89-90] Як приклад можно навести доктрину "єдиного, радянського народу" в СРСР, та одночасно розмежування населення на різні групи у Іраку, станові та інші особливості розділення суспільства в більшості середньовічних країн, та інше.
Це одночасно породжує величезний прошарок людей, що втратили своє соціальне коріння і котрі прямують за новими вождями, яким вони беззастережно довіряють. Тоталітарні режими активно втручаються в економічну сферу, або встановлюючи над нею строгий контроль, або піддаючи її повному, або майже повному одержавленню.
7) Багато авторитарних режимів прагнули зберегти колишній соціально-економічний устрій. Латиноамериканські хунти, наприклад, підходили до справи досить прагматично. Військові академії в Бразилії і в Перу давали своїм випускникам не тільки військові знання; вони включали в програму навчання і курси економічної науки, управління, основи соціології і т.д. Це дозволяло їм тверезо оцінювати переваги тієї або іншої системи господарювання. І, захоплюючи владу, військові залишалися швидше контролерами, ніж фахівцями. Вони вельми обережно відносилися до економічних процесів, а безпосереднє управління ними, як правило, покладали на фахівців з цивільних осіб. У протилежність тоталітарним диктатурам такі авторитарні режими, як наприклад, в Південній Кореї, на Тайвані, виявилися достатньо ефективними в економічних відносинах.[21, ст. 101]
8) Ще одна відмінність між тоталітаризмом і авторитаризмом полягає в самій структурі влади. У тоталітарній системі центром влади є одна партія, і партійні органи пронизують весь державний апарат, суспільні організації і виробничі структури. Рішення партійних органів служать керівництвом до діяльності для всієї решти центрів влади, а також для армії і служби внутрішньої безпеки, виробництво також контролюється партією.
9) Ще одна з відмінностей авторитаризму від тоталітаризму полягає в тому, яку роль виконують в обох режимах репресії. В період зародження, становлення і панування тоталітарна диктатура здійснює систематичний терор по відношенню до своїх супротивників легально і нелегально, не зважаючи на жертви. Він проводиться секретною службою безпеки, значення якої з часом зростає настільки, що вона намагається змагатися з правлячою партією за владу.
10) Авторитарний режим також має таємну поліцію, яка часто зневажає закон і тероризує супротивників режиму. Але масові узаконені репресії із створенням спеціальних таборів авторитаризму, як правило, не властиві. Авторитарні диктатори звичайно застосовують тактику виборчого терору, направленого на усунення або залякування опозиційних депутатів, видних громадських діячів, незгодних з політикою режиму, і т.д. Найчастіше з ослабленням репресій починають рости і набирати вагу в суспільстві, в політичній боротьбі опозиційні сили, і тоталітаризм поступово переростає в авторитаризм.
Звичайно, дані відмінності між диктатурами тоталітарного і авторитарного типів не слід абсолютизувати. Багато режимів є як би проміжними між ними і об'єднують ознаки різних типів через особливості свого політичного досвіду. Цілий ряд країн в наші дні вчиняє перехід від диктатури до демократії і не піддається однозначному визначенню згідно прийнятої в сучасній політології класифікації.
1.3 Можливості трансформації демократії та авторитаризму.
Одна з тенденцій наших днів -- розповсюдження демократії на нові держави, проте не варто розуміти цю тенденцію спрощено, лише як рівномірний і поступальний процес залучення нових націй до демократичних ідеалів. Дослідники давно помітили хвилеподібність цього руху і відомі коливання в співвідношенні різних типів політичних систем.
Один з кульмінаційних моментів демократичного розвитку в незалежних державах випадає на період закінчення першої світової війни, коли були повалені старі європейські монархії - в Німеччині і Австро-Угорській імперії, - і утворилося декілька нових держав в Східній Європі. Але в 20-30-ті роки саме в цих країнах, а також в Італії, Аргентині, Бразилії, Болівії, Японії, Португалії та Іспанії парламентські системи потерпіли крах. Нове розростання демократії відбулося по закінченню Другої світової війни із встановленням правової державності у ФРН, Австрії, Італії і Японії, а потім і з утворенням демократичних держав в країнах, що звільнилися від колоніальної залежності. Але в кінці 60-х -- початку 70-х років цей процес пішов на спад в результаті встановлення авторитаризму у великій кількості держав, що розвиваються. Нарешті, на рубежі 70-80-х років знов стали помітні ознаки демократичного підйому, що одержав величезний імпульс після початку "перебудови" в СРСР. Ця остання хвиля політичної свободи навіює найбільші надії прихильникам демократії.
В політології є поняття "перехід" яке визначає процес зміни режимів. Під переходом в політології розуміють процес, що протікає між падінням однієї системи і затвердженням іншої, тобто встановленням нового ладу інститутів і цінностей. Але ця констатація ще нічого не говорить про результат цього процесу, оскільки демократизація може бути припинена, виникне гібридна структура або відбудеться повернення до старого порядку. У методологічному плані поняття "перехід" дозволяє уникнути жорсткого розподілу політичних систем на диктатури і демократії, оскільки політичні перспективи багатьох країн сьогодні неясні і пов'язані з досить тривалим співіснуванням напівавторитарних і напівдемократичних форм здійснення влади [17, 187].
Демократизацію слід відрізняти від лібералізації. Остання допускає можливість того, що верхи роблять обмежені і контрольовані поступки у сфері політичних і цивільних прав без додання ним повного і всеосяжного характеру, робляться обережні та помірковані реформи. Режим йде на деякий компроміс з опозицією, але одночасно стримує її вимоги на участь у владних повноваженнях. Проте процес лібералізації дуже рухомий і володіє власною динамікою. Лібералізація часто передує переходу до демократії. В Угорщині, наприклад, з 1968 р. впроваджувався "новий економічний механізм", націлений на посилення ролі ринку і надання більшої автономії підприємствам. У інших країнах (СРСР, Чехословаччина) лібералізація і демократизація практично співпали в часі.
Розглянемо питання переходу спершу на прикладі трансформації авторитарних політичних систем, маючи при цьому на увазі, що багато аспектів цього переходу можна віднести і до політичних процесів, що протікають в посттоталітарних державах.
Причини краху диктатур криються в індивідуальному поєднанні внутрішніх і зовнішніх передумов. У багатьох країнах авторитаризм реалізував всі ті потенції, які вели до його встановлення, і необхідність в ньому відпала.
У економічній сфері багато держав з диктаторським правлінням, що здійснюють перехід до демократії, натрапили на серйозні проблеми. Лише в деяких країнах (Чилі, Південна Корея і ін.) авторитаризм зумів налагодити ефективне господарство. У міру інтернаціоналізації виробництва і капіталу стала більш показною відмінність між вільною економікою і закритими структурами панування. Бюрократичні апарати авторитарних держав вимушені трансформуватися під впливом процесів індустріалізації і розподіли іноземної допомоги.
У політичному плані авторитаризм зіткнувся з незадоволеністю нових еліт пануючого класу, традиційними лідерами. Усередині правлячого блоку наростають конфлікти, частина його звертається до сторонніх груп за підтримкою, що руйнує міцність режиму.
У ряді випадків авторитаризм втрачає стійкість після того, як він силою припиняє протиборство крайніх політичних позицій і сил, що стоять за ними. У авторитарних країнах наростає рух інтелектуалів, які виражають великі сумніви в потенціях і етиці автократичного панування. Важливий і той факт, що в деяких країнах авторитаризм спочатку вважався тимчасовим явищем, покликаним навести лад, а парламентські інститути були розвинені достатньою мірою.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
